Я стільки раз здавався у житті,
Мабуть, лічити б сам втомився.
І кожен день в своїм бутті
Я говорив: "Ти не здасися!"
Мені ж хотілося, як всім:
Любові краплю, щастя трохи.
І чути: "Любий, ось наш дім!"
І не жаліти анітрохи.
Не вмів я жити для себе,
Життя того не научило.
І хто просив, бува, мене —
Допомагав, хоч і невміло.
Я біль навчився маскувати,
Що так, бува, всього з’їдає.
Не дав то іншим помічати,
В мені як смутком осідає.
Ховав себе я від людей,
Того живого з відчуттями.
І тільки щем серед грудей
Передавався почуттями.
Я зрозумів, що геть не так,
Що поряд зовсім непотрібні.
Їм тільки би відчуть тепла,
Твої ж проблеми непомітні.
Любили миті, що їх гріли,
Так щиро, зовсім безкорисно.
А так хотілось, щоб зігріли,
Коли потреба була дійсно.
© Сергій Ущапівський
12.01.2021
