Вірш: “Душі неволя гірше понад все”

І сотні рос не змиють спогади мої, 
Ні зорі в небі ввечері не втішать,
 Щоб зміг забути дотики твої, 
Хоча, благаю, хай уже залишать. 

Втомився гледіти тебе одну повсюди, 
Життям примарним жити — не своїм. 
Наскрізний біль б’є каменем між груди, 
Мабуть, він став уже єством моїм. 

Душі неволя гірше понад все —
Її звільнити майже неможливо. 
Тож тіло наше все життя несе
Любов в собі, яка болить щемливо.

© Сергій Ущапівський
27.06.2021