Вірш: “Непересічне…”
Мені б цю мить у вічність вкарбувати, Щоб раз за разом виринала з забуття. І тільки подумки у час той цілувати Мою любов, що стала символом життя. Відчуті дотики у серці зберегти, Втішатись щастю невимовному і тільки. Душі душею через відстань досягти, Раптовим трепетом з’явившися нізвідки. …В твоїх руках є щось таке магічне І навіть більше ніж людське тепло. В епоху техніки украй непересічне, Любов'ю щирою відчутне крізь чоло… © Сергій Ущапівський 28.01.2022
One Comment
Валентина
О як же без тебе вільно! О як же без тебе просторо! Я вже залишатись не в змозі в похмурих твоїх коридорах, Не в змозі лишатись прикутою до рамок твоїх і обмежень. О як же без тебе круто і легко і незалежно… А як же без тебе просто! а як же без тебе світло! Немов необжитий острів мені відкривається світ мій. Немов би розсіялись чари, немов би осипались мури а з ними – дурні наші чвари і наші взаємні тортури. Життя починаю віднова, забувши усі попередні. Спасибі тобі за відмову, за чесність і безпосередність, за те , що спинилися сльози, за те ,що скінчились образи, за найпрозаїчнішу прозу в фіналі останньої фрази. Хай трохи печально і гірко , що так ми любились невміло і в небі лишилася дірка де зірка твоя мерехтіла, а тіло що тіла хотіло і серце що серця шукало у безвість глуху відлетіли і там безнадійно пропали. А все ж ми розстались хоробро, життя не програвши на марно. І як же без тебе нам добре! і як же без мене нам гарно!