Вірш: “Стогін пам’яті”

Ти — просто стогін пам’яті тепер, 
Який уже лунає в часі безголосо, 
Дається болем десь поміж ребер
І потім виє звіром дико й стоголосо. 

Таким лишись. Я звик у ньому жити, 
Там досі миті є, що стали незабутні, 
В яких усе ще можу я тебе любити,
 І почуття, як в любий час, іще присутні. 

Я не зотлію в тому спогаді дотла, 
Він, наче ти, хоча на дотик невідчутний. 
За те, що є він, — Господу хвала, 
Хоч, замість радості, мій погляд смутний.

© Сергій Ущапівський
10.12.2021