Стояла я і слухала весну,
Вона мені про все оповідала:
Про днину ту омріяну ясну,
Яку в зимовім сні вже відчувала.
Так гамірно та оповідь лунала,
Щасливо все співало навкруги.
Напевно, що й мене собі признала,
Теплом торкнувшись ніжно до руки.
А я стояла, все, здалось, спинилось
Від миті радості, що сповнила мене.
Весна в мені нарешті розчинилась,
І більш ніхто її повік не прожене.
Я буду йти життям, неначе полем,
Так по-весняному заквітчанним в душі.
Не сповнюсь більше тим життєвим болем,
Який з’їдав мене не раз в тиші.
Наперекір усім в житті незгодам,
Земним стихіям, що стрічають нас,
Весну душі нестиму всім народам:
В собі знайду для цього сили й час.
© Сергій Ущапівський
01.03.2021
