А він чекав той ліс, віки, а може, й більше,
Вдивлявсь в лице моє і листям тріпотів.
Бувало — швидко, час від часу — повільніше,
Крізь дрімоту мені щось ледве шамотів.
Вітрів вустами промовляв мені слова.
Про що спитаєш? Мабуть, про одвічне.
Про мудрість ту, що для лісів вже вікова,
В якій багатство літ живе непересічне.
І дійсність візьме й перетвориться на сон,
Ще мить мине — і зовсім казкою постане.
Речей незнаних, з ким зіллюся в унісон
У тому спокої, який в душі настане…
© Сергій Ущапівський
23.02.2022
