Вірш: “Людська сутність”

Прадавній ліс, як сторож вічності, стоїть, 
Мене впізнав, хоч здалеку ще придивлявся. 
Кивнув привітно краєм чорних верховіть, 
Здавалось, зовсім обійнятися зібрався. 

Він не питав мене про всі мої блукання, 
Круговороти змін, які траплялися у днях. 
Гудів сварливо вітром, наче доріканням, 
Аж де-не-де з’являлись тріщини на пнях. 

…Ми із дитинства з ним, мов добрі друзі, 
Тож навіть зараз все сприймаю без образ. 
Він вчить мене весь час, у кожнім русі, 
Які сприймаю як частини мудрих фраз…

Оце і є, мабуть, людська найвища сутність:
Розгледіти невидиме в речах. 
Почути тишу навіть, звести все в сукупність
Тієі зрілості, що видно у очах…

© Сергій Ущапівський
07.12.2021

4 коментарі

Валентина

07.12.2021 at 07:44 Відповіcти

Наступний кожен вірш – підтвердження того, що відбулись Ви як поет. Цікава і яскрава палітра Вашої багатогранності. Ваша поезія займе гідне місце наряду з поезією видатних: до речі Сосюру в деяких своїх віршах Ви перевершили.Вітаю!!! Творіть і надалі глибоко філософськи ,повчальні вірші бо вони дійсно як ковток джерельної води для спраглих і зневірених душ. Щасти Вам у всьому.